БО ВСІ МИ – ПРОСТО ЛЮДИ

	Тривають світлі Різдвяні свята. Це час, коли кожен із нас захищений
крилами добрих янголів і водночас налаштований на добро й милосердя, на 
турботу про тих, кому сьогодні тяжче, аніж тобі самому. Ми часто не знаємо в 
обличчя своїх сусідів. Куди там перейматися проблемами немічного, який мешкає
в далекому селі, чи родини, де мати боїться ранку, адже діти прокинуться і їм нічого
дати поїсти... Хто знає про таких людей: як вони живуть, чим вони живуть? Хіба що
працівники місцевих соціальних служб, які щодня бачать і нужденність, і біль, 
і розгубленість... То їхні, скажете, особисті проблеми? Але ж усі ми рівні перед життям 
– усі ми просто люди, чужих серед нашого гурту нема. Просто комусь із нас більше 
поталанило... 
	Ми вже розповідали про гарні ініціативи колективу контрольно-ревізійного 
управління в Одеській області, яке віднедавна очолює Лілія Томашевська. Через 
представників своєї служби у районах ревізори напитують родини, де виховуються 
дітки, які мають проблеми зі здоров’ям, багатодітні сім’ї, тих, хто в силу певних життєвих
 обставин опинився у скруті, – й підтримують таких людей. І не тільки матеріально, а й 
словом, своєю увагою. Без зайвого розголосу, толерантно, як велить кожна небайдужа 
душа. Приємно було дізнатися, що до такої гарної справи почали долучатися й інші 
колективи, окремі доброчинці. Скажімо, цього разу за визначеними адресами у трьох 
районах – Фрунзівському, Красноокнянському та Кодимському – разом з ними вирушили 
й делеговані посланці головного управління економіки облдержадміністрації, академії 
зв’язку імені О.Попова, представник Одеської міської ради. 
Десятки адрес, куди доброчинці везли добро...
	Так хочеться розповісти про кожну людину, яку ми зустріли під час цієї поїздки 
запам’яталося кожне обличчя, про всіх дорослих і зовсім крихітних, про милі родинні 
гніздечка, де з вигрітих печей виглядало по п’ятеро-семеро допитливих ластів’ят, про 
задубілі від холоду та тяжкої праці руки їхніх батьків... І нехай живуть ці люди дуже 
вже скромно, зате з такою, повірте, чистою любов’ю до цього світу, з такою світлою 
надією на краще!  У родині Ставерів із села Василівка Фрунзівського району п’ятеро 
дітей. Найменшому Славкові не виповнилося й року. Усе сьогодні лежить на мамі. Хто ж 
знав, що тато тяжко захворіє на туберкульоз. Зараз сімох перебиваються на 700 гривень 
державної підтримки. Отримували б і більше, адже мають сертифікат на землю, та орендар 
її не засівав, а відтак ні зерна не отримали, ні очікуваних грошей. Виручає город, але 
щоб зорати його, потрібні 400 гривень. Де їх узяти? Погуляла теличка, роздоїлася коза. 
З молоком уже.
Цукор, борошно, гречка, олія, рибні та м’ясні консерви, печиво, чай, мило... Це для них 
привезли з Одеси.

– Люди добрі, а хто ви і звідки? – запитала жінка, зачиняючи за нами хвіртку.
– Просто люди, – почула у відповідь.

	Для сімох сиріт стала опікункою Лариса Ільків з села Мар’янівка Фрунзівського 
району. Коли усім селом поховали маму, то діти зачинилися у хаті, де з добра було усього 
чотири ложки, чавунець та кілька ліжок, прикритих лахміттям, і просили людей не розлучати 
їх, не відправляти у сиротинці. Лариса Борисівна, секретар сільської ради, зуміла заспокоїти 
дітей. Часто навідувалася до них, усіляко підтримувала. А згодом оформила й опіку. Тяжко
живеться родині, але всі в гурті, не розорилося родинне гніздечко. Діти дуже дружні і 
працьовиті. У хаті тепло, на прибраному столі – підручники, дівчатка випрали речі, приготували
обід. Хлопці вимили й виставили під лежанкою сушитися зимове взуття...
	Страшна трагедія минулої осені трапилася в селі Новосамарка  Красноокнянського
району. У багатодітній родині Гушанів вигоріла хата. Тато ледве встиг порятувати трирічних
близняток, які самостійно вибралися на підвіконня, але у вогні назавжди залишився однорічний
Артемко. Допомогли односельці – поділилися останнім: хто простирадло, хто стільця ніс...
Біда за бідою переслідували цих людей – чотири похорони за рік. Таке горе знесилить 
будь-кого. Добре, що люди були поряд, кажуть господарі, що не залишили їх наодинці з лихом.  
	Село Чорне Красноокнянського району. Наталку Кіперу, якій скоро 15, вісім років тому 
після смерті батьків узяли під опіку дідусь із бабусею. Дівчинка дуже розумна, багато читає, гарно
вчиться у школі, активна, всім цікавиться. І хоча Наталка є інвалідом з дитинства, вона намагається
ні в чому не відставати від своїх ровесників, а то навіть і краще за них справлятися як і з навчанням,
так і з позакласною роботою. 

-Оце характер! – Щиро дивується вольовій Наталці Лілія Томашевська.
– Їй би отримати гарну освіту.

Вони довго розмовляли. Дівчинці потрібна підтримка. І вона її матиме.
	Ми поспілкувалися з чорнянським сільським головою Раїсою Ожогою. У селі є школа-інтернат,
де на державному утриманні перебуває сто дітей. І сиріт серед них зовсім мало. Більшість дітей
мають недбалих батьків.
	– По-людськи образливо, – ділиться з нами пані Раїса, 
	– Що на державні руки здорові батьки здають здорових повноцінних дітей, викреслюють
їх зі свого життя. А держава надто добра. А ну б примусити таких недбайливців оплачувати
перебування у цих стінах! І навпаки, є родини, де сирітку-калічку приголублять тітки чи хрещені 
матері, й нізащо не відпустять зі своїх обіймів, піклуватимуться як про рідне дитя. Отаким
порядним людям треба допомагати, таких підтримувати.
	Справжнє жіноче царство панує в скромній, але доглянутій оселі Зизелів, які проживають
у селі Флора Красноокнянського району. Мама Тетяна, дочки Оленка, Наталя, Зоряна і Даринка.
Живуть уп’ятьох. Головна в родині, зрозуміло, найменшенька – Даринка. Для неї й перша цукерка
з пакуночка, й найяскравіший бантик. То нічого, що чотири дівки в хаті, але ж і зятів буде четверо!
	Здоров’я б цим гарним людям, а мамі Тетяні ще й неабиякої сили та терпіння, щоб витягнути
 родину на своїх двох працьовитих руках.
	У тому ж селі ми попросили дозволу зайти з подарунками до родини Горбачів-Войтенків.
Тут у добрі та спокої ростуть п’ятеро дітей. Розумних, працьовитих. Дітки моляться за те, щоб видужала 
їхня мама Тетяна.
	Головний бухгалтер Одеської академії зв’язку Ольга Дмитренко, яку ректор закладу 
Петро Воробієнко попросив передати подарунки в незаможні родини, розмовляла з дев’ятикласником
Сашком Горбачем. Узяла його дані, обіцяла підтримувати з парубком контакт. 
	– Такі поїздки надзвичайно цінні, – сказала Ольга Дмитрівна, – ми знаходимо для себе хороших студентів.
Вони ж мають пільги й при вступу, й навчаючись. Такі діти надзвичайно старанні, гарно вчаться, стають 
гордістю академії. Ми ж зі свого боку не тільки готуємо гарних фахівців, але й допомагаємо їм з роботою.
Я переконана, що одного нашого майбутнього студента я щойно напитала. Нехай би так і сталося, як воно
задумано! 
                 Кодима. Притулок для дітей „Буслик”. Мир, тепло і радість живуть у цих стінах. То справжній 
прилисток для дітей, які опинилися у скруті. Вогнями виблискує новорічна ялинка, на величезному 
настінному екрані телевізора хитрі миші готують чергову неприємність супроти рудого кота. 27 підстрижених
та заплетених у кіски голівок допитливо розглядають гостей. Скільки ж для них привезли усього цікавого! 
Навіть маленькі карооке. 
	Делеговані колективом КРУ в Одеської області доброчинці не вперше в цих стінах. Хоч і далеко
добиратися до Кодими з Одеси, але ж стільки радості дітям привозять! З того і неблизька дорога стає 
легкою. 
	Виховательки діляться гарною новиною: днями десятьох малих постояльців охрестили. Хрещеними
батьками стали службовці місцевої державної адміністрації, працівники притулку. Тепер діти мають захисників,
опору. 
	– Дуже радісно знати, що в них усе добре, – ділиться Лілія Томашевська, – і дуже приємно, що наші 
доброчинні ініціативи підтримують колективи інших організацій. Повірте, що кожна така поїздка дає дуже
багато для внутрішнього росту кожного, хто зібрався у дорогу. Самі переконалися, як потрібна сьогодні 
людям і матеріальна підмога, й подальша підтримка. Особливо та, яка стосується дітей. Віддаючи ж, ні 
долоня, ні серце не міліють.



Газета „Чорноморські новини”
17 січня 2009 року,
№4-5 (20901-20902).